Тетяна з міста Олешки мріяла мати приватну оселю з городом і 13 років тому її мрія здійснилася.
Південь України. Помірний клімат та лагідне сонце. Родюча земля. Рясні врожаї овочів та фруктів на невеликому шматку землі. 30 років наполегливої праці на підприємстві, старанне накопичення коштів та затишний райський куточок, про який мріяли Тетяна з чоловіком – втілився в реальність.
Але у лютому 2022 року рай перетворився на пекло. Російська армія атакувала ракетами всю Україну, проте Олешки були окуповані наземними військами з першого дня вторгнення.
72-річній Прометній Тетяні вдалося дивом вижити і три тижні тому вибратися з окупованих та затоплених Олешок. В окупації вона пережила допити, регулярні бомбардування та прильоти у двір, смерть рідного брата і неможливість потрапити на його похорон через жорстокі обстріли.
Але на початку червня військове пекло перетворилося на щось жахливіше і принесло безліч смертей. Росіяни підірвали Каховське водосховище, коли люди спали вночі. Найсильніший напір води потопив безліч будинків, людей уві сні та тварин. Будинок Тетяни знаходиться на бугрі, тож вона встигла вижити, але від того будинку мрії вже нічого не лишилося.
Сьогодні вона мешкає у Львові у друзів і ми приїхали до неї, щоб привезти продукти та предмети гігієни. Все, що вона розповіла леденить душу і вражає жорстокістю, яку переживають люди, які мимоволі потрапили в окупацію.
“24 лютого над нашими головами полетіло багато військових літаків. Я подумала, що це летять українські солдати, проте чоловік з жахом каже мені:
“На літаках зірки СРСР … Це ж російські”. У мене щось обірвалося всередині від цих слів. Знали б ми тоді, яке зло принесуть ці росіяни в наше життя. Одразу ж після літаків по Антонівському мосту і повз наш будинок пішли нескінченні колони російських танків. Один, другий, п’ятий, десятий, сотий. Почалися приголомшливі вибухи. Але колони танків продовжували йти повз нас приблизно 1 місяць.
У найближчій Чорнобаївці точилися запеклі бої. В Олешках стрілянина не припинялася ні на мить. Ми постійно спускалися до підвалу, але коли вже не було сил, просто засипали в будинку і ночами не спускалися. Низки танків припинилися, коли українським солдатам американці надіслали “ХайМарси”, якими вони зруйнували Антонівський міст. Саме тоді окупанти припинили завозити зброю на південь.
Під час найжорстокішого обстрілу, снаряд потрапив до будинку і загинув мій улюблений брат. Після розбору завалів привезли його в морг до Олешки. Але я не змогла зайти навіть у морг, щоб подивитись на нього – мені було дуже складно. Чоловік пішов упізнавати мого брата, виходить і каже “Так, це Сергійко”.
На похорон я не змогла поїхати, бо дуже стріляли. Мене спіткало жахливе горе і люта ненависть до росіян. Вони відібрали мою кровинушку, мою рідну людину.
У нас на нижній вулиці були окопи та бліндажі росіян і наприкінці городу ще був великий будинок фермера. У нього заселялася росвардія, солдати заїжджали просто нескінченно. Я ненавиділа їх, а вони все частіше нагадували про своє існування, бо жили біля нас. Дуже багато будинків навколо горіло, безліч будинків розбито, вулицями багато людей лежали мертвими. На початку червня цього року вночі не спалося, взяла телефон почитати новини та дізналася, що росіяни готують підрив Каховської ГЕС. Вранці ми жахнулися від шокуючої новини: Каховське водосховище таки підірвали.
Як і всі люди, я вірила, що вода до нас не дійде, адже наш будинок стояв на височині. Максимум, гадаю, вода дійде до першої чи другої грядки.
Вода почала прибувати швидко. Я побігла в город і почала виривати картоплю, думаю хоч трохи врожаю збережу. Вода почала сильно заливати наше подвір’я величезним натиском. На це ми точно не очікували. Забігла до хати, хапала найцінніші речі. Медалі чоловіка забрала, які він заслужив у другу вітчизняну війну. На кухні взяла три тарілочки, дві ложки.
У нас старенька машина “Жигулі”. Чоловік швидко вигнав машину, бо вода вже набігала на подвір’ї. Ми взяли мішки з піском, які призначалися для захисту від снарядів та куль. Цими мішками ми підперли двері, щоб у будинок не затекла вода. Ми схопили нашого песика пекінеса і поїхали через верхню вулицю, бо наша вулиця вже була у воді.
Приїхали до знайомої на пагорб і жили в неї тиждень. Сильно стріляли. Росіяни жили в лісі та стріляли звідти. Це все діялося над нашими головами. Приголомшливі вибухи, довкола літали і валялися уламки. Підвалу не було в цьому будинку, ми ховалися під столом. Одного дня пролунав на подвір’ї страшний вибух. Чоловік вискочив у двір і побачив, що наша машина повністю без вікон. І довкола величезні уламки валялися, якби ми були на вулиці, нас би точно вбило.
Вижити в Окупованих і затоплених Олешках було майже неможливо. Пересуватися Олешками було небезпечно, росіяни ходили і перевіряли документи, у деяких виривали сторінки, щоб зіпсувати український паспорт. Багатьох проукраїнських мешканців, колишніх військовослужбовців забирали у підвали. Забирали до підвалів і тих українців, яких здавали свої ж з метою помсти – зрадники. Не знаю куди зникали люди після підвалу, проте один хлопець якого все ж таки випустили вийшов звідти дуже побитим, просто понівеченим на якому не було живого місця. Багато хто з підвалу так і не повернувся.
Через тиждень ми з чоловіком вирішили подивитися в якому стані наш будинок. І ми пішли. Я йшла, йшла і мені води стало вже вище грудей і далі пливти було неможливо.
Я повернулася до чужого дому. Потім через два дні ми знову пішли до будинку і я почала йти до пояса, підходжу до будинку і бачу, дома немає. Лише дах видно. Ледве допливла до хати, дивлюся кіт сидить на горі даху. Довго кликала кота. Кіт був переляканий, але згодом заспокоївся і потроху спустився в мої долоні.
Я попливла до підвалу – повний підвал води. Я коли поспішно виїжджала, консервацію поставила на стіл, думаю, якщо стоятиме на землі, то точно затопиться. Наївна. Я побачила як цей стіл та консервація плавали поверх підвалу як смітинка в океані. Цілком усе, що ми наживали останні 30 років було затоплено. Нічого не вдалося врятувати.
Я забрала того кота. Вийшла на верхню вулицю, йду, плачу, прямо кричу. Два солдати росіян стоять і сміються з мене. Просто ржуть і зловтішаються з мого горя. Чоловік на мене чекав угорі, я підійшла і кажу йому: “Ну що домівки немає. Що ми будемо робити?”
Поверх потопу та безлічі мертвих потопельників, росіяни почали зверху стріляти. Ми ніколи не чули таких вибухів. Вони знали, що люди намагатимуться виїхати та почали вести мінометний обстріл. Ну тепер ми вже точно вирішили виїжджати.
Знайшли машину “Евакуація до Криму” за великі гроші. І виїхали. На дорозі було понад 15 блокпостів. На кожному блокпосту нас упереджено допитували, оглядали та знущалися морально. На останньому блокпосту вони виявили медалі чоловіка та сімейні фотографії та оголосили нас зрадниками. Нас допитували 8 годин. Це було дуже страшно. Їм аби дай познущатися. Ми ледве вижили під час 8 годинних допитів та нескінченних блокпостів.
І потім через Крим уже знесилені поїхали до Латвії. Там були дуже добрі прикордонники і на мене чекала моя рідна сестра. У неї є все для життя: мирне небо, облаштована простора хата і вона нам із самого початку говорила, що і нам там місце знайдеться. Але ми пожили один тиждень у Латвії та дуже захотіли з чоловіком на українську землю. Ти не можеш наказати серцю, навіть якщо навколо все красиво, тече молоко та мед і все комфортно. Якщо я помру, то хотіла б упокоїтися на українській землі. Недовго думаючи, ми повернулися в Україну. Нас машиною підвіз чоловік сестри через Польщу і таким чином ми опинилися у Львові. Наступний пункт призначення – це Черкаси. Там живе онука та правнуки – у неї і зупинимося.
Ви знаєте, ми 30 років працювали в Олешках, але наші останні 13 років були схожі на рай. Порядок у всьому, статки, непогана пенсія, чоловік ще й підробляв у котельні. Сад, город, плани, покупки. Діти, онуки. Відносно непогане здоров’я в наші роки. Нас усе влаштовувало і ми насолоджувалися працями своїх рук. Але росіяни в нас відібрали все. Вони вбили брата. Вони зруйнували наш будинок. Вони знищили нашу долю. Мої сльози не припиняють литися жодного дня. Я не вірю, що все це відбувається не у фільмі жахів, а саме з нами.
Але незважаючи на це, я все ще мрію повернутися до рідного дому. Я знаю, що його вже немає, але коли ЗСУ звільнять нашу землю я поїду, поповзу, попливу, але прибуду і стану відновлювати наше місто і наш будинок.
Я висловлюю велику подяку волонтерам з “Операції благословення” за те, що допомагаєте нам пройти цей тяжкий шлях, дякую за всі дари та продукти, які нам сьогодні дійсно дуже потрібні! Я молитимуся тільки про те, щоб у ваших долях ніколи не трапився весь той жах, який трапився з нами. Низький уклін та подяка”
Завдяки злагодженій роботі “Операції благословення”, завдяки їхній стабільності, вірності та небайдужості, щомісяця десятки тисяч схожих на Тетяну людей, продовжують отримувати свій заповітний рятівний набір продуктів. Ми хочемо сказати, що це дуже важливо та потрібно. Дякуємо за ситість та надію, яку ви даруєте людям.
Приєднуйтесь і ви, щоб надії і допомоги стало ще більше:
текст і фото – Анна Чабан, CBN-Еммануїл