Під час роздачі продуктових наборів біженцям у церкві “Жива Надія” у Львові ми познайомилися з 37-річною Катериною, її двома дітьми 10-річним Віктором та 7-річною Вірсавією, чоловіком та його батьками.
Катерина Імшеницька – українка з єврейським корінням, яка пережила окупацію в Олешках, пекельну евакуацію. Підрив Каховської ГЕС та затоплення не пощастило застати батькам чоловіка. Але великим дивом їм усім вдалося вижити, зустрітися з нами і розповісти про те, як же насправді в окупації. Ми приїхали до них у гості, до орендованої квартири у Дрогобичі на Львівщині, щоб привезти продукти, познайомитися ближче та уважно вислухати тих, хто пережив пекло на землі.
Катерина почала свою розповідь, гостинно заварюючи каву на тісній кухні, 6-й за рахунком орендованій квартирі:
«Олешки і весь лівий берег – все було захоплено росіянами в перший день війни відразу. О 9-й ранку 23 лютого вже йшли бої за Антонівський міст, а це єдина дорога на Херсон. Ми першого дня вже не могли виїхати з Олешок. Це було щось на межі неможливого. Усі наші спроби залишити захоплену російськими територію увінчались провалом, саме тому ми виїхали так пізно. І поки ми жили в окупації, ми пережили безліч темних періодів.
У перші ж дні окупації росіяни обстріляли електророзподільні щити, внаслідок чого ми залишилися без електро та газопостачання. Коли прийшла війна, ще була зима і це було справжня Антарктида. Електро та газо лінії так і не були відновлені, а залишок зими ми так і провели в будинку повністю одягнені та взуті. Але це ще добре, коли ми були в домі. Гірше, коли за регулярних обстрілів я змушена була разом з дітьми постійно спускатися в підвал. Я підготувала і поставила біля ліжка мішок з дитячими теплими речами і як тільки вибухи вночі, ми одразу підірвалися і бігли з дітьми та з мішком у підвал. Потім поступово ми почали звикати до обстрілу. Прийняли рішення хоча б уночі спати і не спускатися до підвалу, щоб спати у ліжках, а не сидячи у льоху. А трохи пізніше звикли і до денних обстрілів, звуки вибухів та стрілянини вже стали тлом поверх побутових справ.
У місті настав продуктовий коллапс. Міст, яким робили всі поставки вже був захоплений, їжу навіть за наявності великих грошей вже було купити неможливо. Коли “Червоний {рест” возив гуманітарку, у черзі по продукти потрібно було стояти 4-5 годин на холоді під обстрілами.
Ключових моментів для вирішення точно виїжджати було кілька. Перше, це спливли фотографії з окупованої Бучі зі знівеченими тілами українців. Друге – росіяни почали лізти у життя міста та у владу. У нас бізнес – СТО з обслуговування автомобілів і ми знали, що настане час і ми будемо працювати на них, ремонтувати їхню військову техніку. На це ми не були готові.
І третє: одного вечора якийсь звук зовсім поруч. Чи ракета, чи літак. Але близько, просто у дворі. Ми всі стиснулись в грудочку від жалюгідного жаху. І розуміли, що якщо це ракета, то нам настав кінець. Але, на щастя, це виявився військовий літак, який приземлився практично біля нашого будинку. Але цей переляк просто не відпускав, наступного дня ми наважилися виїхати будь-якими шляхами.
Я знала, що на виїзді дуже багато мирних жителів було розстріляно під час евакуації. І зважитися на виїзд – це погодитись на вірну смерть. Але й залишитися – це теж ризик смерті та полону. Ми ризикуємо якщо їдемо, і якщо залишаємось. Виїхали у квітні 2022 року. На узбіччях і справді було безліч розстріляних і спалених машин.
Усі різко стали віруючими і молились, навіть хто не був віруючим. Кожні 10 метрів були російські блокпости, не знаю скільки, але відчувалося нібито їх 150. Всі дороги були заміновані, зупинитися вийти на узбіччя з дітьми в туалет не можна, бо це дорівнює підірватись на міні. Вночі було найгірше. Нас було шестеро у машині, плюс речі, їхати було незручно. Діти отруїлися, втомилися хотіли їсти та спати, але купити продукти, чи зняти житло було практично неможливо приблизно до Вінниці. Мене, як маму, трясло, що я нічим не можу допомогти своїм дітям.
Так, ми з великими перепонами евакуювалися, але відтоді змінили 6 квартир та 4 школи. Я єврейка за лінією бабусі і дуже шкодую, що до війни не займалася оформленням документів, щоб поїхати до Ізраїлю по возз’єднанню. Але й у Ізраїлі теж завжди йде війна. Та й я дуже люблю Україну і ніколи не хотіла їхати.
Доля біженця нелегка, особливо, коли ти залишився без джерела доходу. Але і вдома у нас теж діялося справжнє пекло. Росіяни повально крали людей і забирали в полон в росію. Як приклад, мій автоінструктор з водіння, безневинний чоловік з інвалідністю. Сепаратисти засудили його за шпигунство і він зник безвісти. Потім ми побачили фотографії із суду у севастополі. Колись великий і накачаний чоловік перетворився на скелет на зріст і вагу як у 10-річного хлопчика.
Далі підрив Каховської ГЕС. На той момент нас уже не було вдома, але батьки досі залишалися там. Їхнє життя врятувало те, що будинок знаходиться на околиці міста, подалі від джерела підриву. Пізніше батькам теж вдалося виїхати, але те, що вони бачили – це не підлягає усвідомленню. Було дуже багато смертей та потопельників. Дуже. Перед цим у Туреччині був землетрус, і весь світ говорив про Туреччину. Але в Олешках та Херсонській області було набагато більше жертв. Але тільки світ про це не дізнається, бо за фотографування трупів росіяни поміщали на підвал. І щоб перешкодити поширенню правди, їздили будинками і забирали сім-карти та телефони. Безліч мертвих людей течією прибивало в чиїсь городи і люди писали в місцевому телеграм каналі: «Мертва людина, шукаємо рідних».
Крематорії на Херсонщині не зупиняються взагалі. Від слова зовсім. Росіяни спалюють без зупинки потопельників та вбитих українців. Весь жах ситуації в тому, що деяким людям вдалося виїхати, а багато хто був розстріляний або потоплений. І суть у тому, що ми ніколи не дізнаємося чи живий хтось із зниклих безвісти чи вже мертвий.
Я рада, що я, діти, чоловік і батьки вже в безпеці, але тепер нас спіткала бездомність та постійна потреба. Продуктова підтримка, яку ви нам надаєте, є дуже корисною. Коли ти реєструєшся в новому місті, виплати ВПО затримують і поки ми чекаємо на допомогу – продукти це справжній порятунок. Ви знаєте, так радію, коли дають чай та олію. Я радію таким речам, які раніше були природними. Раніше олія закінчилася, побігла і купила не замислюючись. А зараз ти зіткнувся, що не можеш сказати “зараз куплю”. І коли тобі це принесли, ти вже такий щасливий, це дуже важливо і цінно. І сам факт, що хтось подумав, він уже настільки гріє душу.
Вся моя сім’я висловлює щиру подяку “Операції благословення” за те, що не кидаєте таких людей, як ми. Те, що нам вдалося пройти, я бажаю лише, щоб ви ніколи не переживали. Я бажаю мирного неба, їжі в тарілці, міцного здоров’я і щоб у ваше життя ніколи не прийшла окупація. Будемо жити завдяки Богу і вам! Дякую!”
Приєднуйтесь і ви, щоб надії і допомоги стало ще більше:
текст і фото – Анна Чабан, CBN-Еммануїл