Практично будь-яке прийняте рішення жителів фронтової Донеччини не обходиться без тих чи інших наслідків.
Але, на свій страх і ризик люди часом приймають рішення залишити будинок, що обстрілюється і евакуюватися, в результаті чого отримують бездомність і поневіряння. А, ті, які вирішили залишитися вдома, теж пожинають плоди своїх рішень. Живуть у підвалах, мерзнуть без дров та опалення, часом одержують поранення несумісні з життям.
Лідія Петрівна мешканка де-окупованого Лимана, вона – саме та, яка встигла прийняти масу різних рішень, їх усіх втілити в життя і в результаті дійти єдиного висновку – тільки вдома добре. Навіть, коли вдома погано.
«Коли російські війська бомбили наше містечко, це було схоже на справжнє пекло. Шум снарядів, що летять, не припинявся, вибухи, зруйновані будинки. Мій улюблений будиночок теж постраждав, упав поряд снаряд і вилетіли вікна. Півкімнати було зруйновано, дуже цінні речі зіпсовані відламками.
Залишатися було неможливо. Треба було виживати. Саме тому, я вирушила в евакуацію з групою людей, які прямували до Тернополя. Я приєдналася до них і прибула до села на Тернопільщині. Люди там прийняли нас дуже добре. Реально безкоштовно давали їжу, несли картоплю зі своїх городів. Все було добре, крім моєї туги за домом.
З моєї голови не виходила картина вибитих вікон. Я розуміла, що незабаром залишуся без кута і даху, якщо не житиму там. Поки я мучилася у сумнівах між чужиною та батьківщиною, росіяни окупували Лиман. Від цієї думки ставало все страшніше за будинок та майно. Та й там на Тернопілі вже було тісно, ми жили всі разом в одному приміщенні і я відчувала себе тягарем. Знаєте такий вираз: «Нельзя казнить помиловать». Кому поставте самі. Точно так я жила по поняттю «Нельзя остаться уезжать». І завжди без коми. Завжди на розпутті. Не могла вагатися і…
Прийняла рішення та поїхала назад додому! Як виявилося, до окупованого Лимана неможливо було потрапити через українські блокпости. Я здолала найважчий шлях через росію, щоб потрапити до рідних стін. І подолала недаремно. Наступного дня після мого прибуття наші хлопці із ЗСУ звільнили місто від російських окупантів.
Яке було щастя. Нарешті наша влада, наші солдати. Нас одразу ж забезпечили їжею, хлібом, фруктами. Я була щаслива, бо жива. На відміну від інших моїх сусідів. Але, радість від фруктів закінчилася, коли настали перші холоди. Запасів дров не було. Інфраструктуру було повністю знищено росіянами. Опалювати будинок не було чим. Моєї мізерної пенсії вистачило лише на маленьку гірку дров. Решту часу топила сміттям, непотрібними розірваними уламками, речами та постільною білизною порваною кулями. Але в лютому настали особливо жахливі морози. А всі запаси були вичерпані. Все сміття спалено. Гроші витрачені. Частина речей, які потрапили під обстріл, спалені.
І тут на превеликий подив мені привезли цілу вантажну машину розкішних паливних брикетів. Я не могла повірити… ну невже я виживу цією затяжною зимою? Невже хтось побачив наше лихо?
Як виявилося, це небайдужі люди з далекої-далекої Англії пожертвували свої гроші, щоб ми не загинули від морозу. Безмежно вдячна кожній людині з «Операції благословення» Англії за ваші добрі серця, щедрі руки та небайдужість. Бережи вас Бог від війни!»- щиро дякувала Лідія.
Завдяки небайдужості британців 56 сімей з Лиману, Святогірська, Ямполя та Пісок були забезпечені паливними брикетами, які врятували їх від замерзання, хвороб, а можливо, й холодної смерті. Дякуємо за врятовані життя!
Запрошуємо вас стати нашим партнером, щоб ще більше українців змогли отримати свій шанс на життя.
Приєднуйтесь до добрих справ за посиланням:
Текст: Анна Чабан, CBN-Еммануїл, Україна