У серпні птахи щебечуть у Дружківському зеленому парку, у вересні – золоте листя падає на пішохідні доріжки.
Весілля відзначають на центральній площі, де пихтить трамвай, який вже є невід’ємною частиною Дружківки. Коли настає вечір, у вікнах загоряється світло. З кожного вікна можна почути гомін сімей, сміх дітей. Батьки консервують салати з овочів, зібраних на власних дачах. І лише люди, які працюють допізна, вже в темряві, несуть в руках величезні кавуни, куплені у місцевому магазині «Сільпо».
Дружківка – невелике містечко в Донецькій області, яке не можна порівняти з будь-яким іншим. Тут живуть доброзичливі люди, які знають, як насолоджуватися сьогоденням. Однак, ця історія стосується довоєнної осені, оскільки цієї осені в регіоні жорстока війна.
Весілля давно не святкуююються. Світло, навіть коли воно є, заборонено включати в цілях безпеки. Замість дитячого гоміну лунає стогін поранених з військових лікарень. Трамваї сумно стоять в депо, тому що транспортні сполучення зупинені. “Сільпо” розбомбили росіяни, і замість того, щоб купувати їжу, найбільш потребуючі та голодні стоять в агонії в довгих чергах за гуманітарною допомогою. Щодня, на місто летять російські ракети, в деяких місцях видно страшні руйнування. Все змінилося.
І лише незмінна осінь не запізнилася і знову прийшла до Дружківки. Таке ж золотисто-прекрасне листя сумно розсипається по тротуарах, уздовж яких ніхто уже не ходить.
Малей Юрій Іванович, його дружина Тетяна Володимирівна, дочка та дві онучки – народилися і жили в цьому місті. Їх життя було затишним і щасливим. Тетяна працювала бухгалтером на місцевому підприємстві. А чоловік старанно виконував обов’язки інсталлятора на шахтному заводі. Працювали все життя, щоб купити квартири, які зараз вимушені були покинути.
Але, зараз вони є внутрішньо переміщеними особами, які втекли від війни і на даний момент живуть на території Євангельської церкви всі разом в одній кімнаті. Їх виселили з дитячого садку, через те, що його почали готувати до нового навчального року. Приміщення, в якому оселилася сім’я Малей, не було повністю готове прийняти велику кількість переселенців. Саме тому, пастор церкви написав заяву до асоціації “CBN-Еммануїл” з проханням, щоб центр розміщення переселенців забезпечили побутовою технікою.
В свою чергу, партнерський фонд “Конвой надії” відповів на запит “CBN-Еммануїл” та виділив фінансування на придбання побутової техніки багатьом центрам розміщення переселенців, включаючи і цю церкву. Під час моніторингового візиту до Євангельської церкви нам вдалося познайомитися з родиною Малей, які, незважаючи на всі негаразди та поневіряння, не втрачають надії та віри у перемогу.
“Коли війна почалася в нашому житті вдруге, ми чекали до останньої миті і сподівалися, що вона закінчиться так швидко, як і в 2014 році. Однак, коли до міста почали прилітати ракети і снаряди великого радіусу руйнування, коли невинна кров наших співгромадян почала литися на нашу землю, коли вікна та стіни тремтіли, стало зрозуміло, що ми не можемо більше нічого контролювати” – так Іванович розпочав історію.
«Ми евакуювались із Дружківки 4 квітня всією родиною. Один місяць та 10 днів ми спостерігали, як вони руйнують наше місто та вбивають людей. Однак, побачивши, що це впливає на нервову систему наших онучок, було прийнято рішення про екстрену евакуацію. Так, ми вимушені були залишити майно і квартири, на які ми протягом багатьох років заробляли, добровільно залишити улюблене життя та комфорт та перейти спати на підлогу на матрацах у дитячому садку Борислава.
Але, ми були щасливі, що нарешті військові літаки та ракети не пролітали над нашими головами, що ми могли спокійно заснути і не боятися смерті. Найбільший страх – це страх смерті. Більше того, ще більший страх, що з моєю родиною трапиться щось страшне. Оскільки в Дружківці стало нестерпно і зиму було безпечніше провести подалі від війни, ми терміново всі виїхали. Найбільше ми хотіли, щоб онуки не чули вибухів і не бачили смерть.
Коли ми приїхали до Львівщини, місцеві християни прийняли нас дуже тепло, допомогали нам у всьому, заспокоювали. Однак, будівля церкви була абсолютно не призначена для того, щоб у ній мешкали кілька десятків нових людей. Ми були дуже щасливі, коли великі холодильники привезли в наш будинок, адже зараз ми можемо готувати більше їжі та надійно зберігати її.
Після того, як асоціація “CBN-Еммануїл” привезла обладнання, якість нашого життя значно покращилася. Після цієї значної допомоги, вірте не вірте, але ми відчуваємо себе майже як вдома. Дуже дякую турботливим людям, які все це купили! В даний час купувати побутову техніку вкрай дорого, але ви піклуєтеся про нас, поки ми у вигнанні, незважаючи на великі ціни!
Тут добре жити, але як тільки закінчиться війна, ми ні на хвилину не затримаємося і миттєво поїдемо додому!”
Допомогти внутрішньо-переміщенним людям можна за посиланням:
https://emmanuil.cbn.org/donate/sos_helpua_org
Анна Чабан, CBN-Еммануїл