Сьогодні, в останній день весни, голова Луганської обласної адміністрації повідомив, що 90% Луганської області окуповано, а Сєвєродонецьк – центр Луганської області контролюється рашистами на 70%.
Одним словом: жителі Сєвєродонецька, які будували свої будинки, облаштовували житло, працювали та планували провести життя у затишному місті, оточеному сосновим лісом, на сьогодні стали безхатченками.
Нам вдалося допомогти безлічі людей, які евакуювалися з Сєвєродонецька. Тетяна Щурова – одна з них.
“Ми за мить залишилися без житла, без роботи, без дорогоцінного нам життя. Діти вмить опинилися без звичного навчання, шкільних друзів розкидало, діти були у стресі. Життя, яке приносило нам радість і порядок закінчилося… Настав час втечі – розповіла багатодітна мама Тетяна, –
Мені о 5-й ранку зателефонували і сказали терміново збиратися, але коли я почула вибухи і діти почали плакати, питали: мама це грім? я відповідаю: Грім: треба сховатися у ванній. А вони почали ставити запитання, а що треба від грому у ванну ховатися? Довелося якось заспокоїти дітей. А старший 9-ти річний син, він звичайно, все зрозумів і сказав: “мама, давай швидше їхати.”
Коли я виглянула у вікно, то жахнулася, стояли натовпи людей з сумками та валізами і моє місто спорожніло за пів дня. Ми евакуювалися з чотирма маленькими дітьми: молодший з якого грудний. Ми їхали чотири доби, обїжджали довгі дороги, щоб не потрапити до міст де йшла війна, дитина захворіла, мучилася з температурою. У дітей отруєння. Температура по черзі. Це була дорога випробувань та небезпеки заради життя. Ми хотіли жити, ми не хотіли позбутися кінцівок, як багато наших земляків, ми не хотіли вмирати, саме тому зважилися на складний крок евакуації і по суті їхали в нікуди.
Але ви знаєте, відколи я повірила в Бога, я нічого не боюся. Мене чоловік заспокоював: “Мовляв, уяви, що ми на тиждень відпочинемо в горах. І справді, дуже тішить око, що не рвуться снаряди, що ми не прокидаємося під звуки сирен і свист ракет, що летять. І нас дуже добре прийняли тут у Західній Україні.
Обігріли, нагодували, напоїли, спати поклали. І так кожного дня. Відчувається регулярна підтримка. Дуже гарно кормлять, але крім макаронів та рису, дітям хочеться поїсти і вітаміни. А поки що немає можливості придбати за свій рахунок, адже роботи ми втратили, а допомогу держава так і не виплатила.
Дякуємо за добре серце представникам Асоціації “Еммануїл” за те, що регулярно привезите нам солоденькі фрукти та свіжі овочі. Дякуємо від усього серця!
Сьогодні, у вигнанні, коштів для існування ми вже не маємо. Але, незважаючи на всі згустілі фарби долі, ми віримо, що все закінчиться: ми повернемося до Сєвєродонецька і знову почнемо все спочатку: відбудовувати житло та своє життя. А поки. Виживаємо, але залишаємось. Головне, що живемо. Не всім так пощастило.
Приєднуйтесь до групи небайдужих і ви! Пожертвуйте посильну суму і тоді тих, хто отримав надію, стане більше. Дякуємо!
Підтримати – https://emmanuil.cbn.org/donate/sos_helpua_org
Анна Чабан, CBN-Еммануїл