17-ть годин дороги потягом до Маріуполя та ще година автомобілем через заміновані поля, і наша команда на лінії розмежування у селищі Орловське.
Жодного знаку чи позначки, що це за населений пункт, лише декілька стареньких хат натякали на існування тут життя. Трохи далі починається невеличка вулиця, паралельно їй інша. В Орловському всього 80 житлових будинків, у яких живуть люди старшого віку. Молодь давно поїхала, бо для неї тут немає жодних перспектив.

Йдучи селищем, складно повірити, що ми в 21 столітті. Окрім будинків та дерев тут більше нічого немає – ані школи, дитячого садочка, лікарні, ані місць для культурних розваг. Єдине, це магазин, який працює з 15.00 до 17.00 години. Але селяни щомісяця їздять до Маріуполя, де купують всі необхідні речі, продукти харчування та хімічні товари. Їздити частіше немає можливості – бензин дорогий та й свого транспорту не мають. А автобусом довезти накуплене складно.

Один з покинутих будинків селяни наразі використовують як церкву. Щонеділі сюди приїжджають люди з сусіднього села. Це єдине місце, де можна зібратися разом, почути Слово Боже, поспілкуватися та отримати гуманітарну допомогу. У людей немає питної води та газу. Воду їм привозять, їжу вони готують на печі. На щастя, у селі є електрика та зона вай-фай, яка знаходиться у церкві. На цьому цивілізація закінчується.

Але, навіть, не ці умови відділяють селище від нормального людського життя. Найгірша правда у тому, що селяни живуть у Червоній зоні, на лінії вогню та щодня, щохвилини знаходяться під прицілом. «Щоночі ми засинаємо під звуки пострілів та вибухів гранат. Це дуже неприємне відчуття» – каже одна з мешканок селища Валентина Карида.

Орловське пронизане холодними вітрами, неспокоєм та бідністю, проте єдиним вогником залишаються люди – гостинні, світлі, привітні та вдячні. Господь не забуває, навіть, найвіддаленіші місця. Коли, скажімо, ніхто не хоче їхати до селища, аби привезти людям вугілля чи дров, Бог посилає небайдужих, відкритих до допомоги. У рамках проекту «Папа для України» нужденним людям, а це переважно малозабезпечені, пенсіонери, інваліди, матусі-одиначки, було виділено по 2470 гривень. Асоціація “Еммануїл” знайшла тих, хто потребує цих грошей.

В свою чергу, команда Асоціації приїздила до селища, аби особисто познайомитись з цими людьми, побачити чим вони живуть, чого потребують та до чого прагнуть. Одною з перших, хто гостинно прийняв нас у своєму домі стала Анна Тумакова. У свої 76-ть років жінка тримає 25 курей та порається на городі. Каже, завжди любила землю.

У розмові вона постійно згадує чоловіка, який три місяці тому пішов у вічність. На очах з`являються сльози. Особисто я не знаю, що робити з людьми, які плачуть. Може вони потребують доброго слова чи обіймів, але в такі моменти я лише сумно опускаю очі. Звичайно, шкода пані Анну, яка з таким тремтінням згадує свого Володю. З ним вона прожила 56-ть років життя – доброго, щасливого, сповненого радості.

Вона занурила нас у свою молодість, коли 20-ти річною переїздила до Орловського, працювала на фермі, далі познайомилась з майбутнім чоловіком. На жаль, народити дітей родині не судилося. Але від того вони не стали нещасними, бо вміли насолоджуватися один одним. Нещодавно пані Анна травмувала ногу. Її чоловік піклувався про неї, поставив її на ноги, а сам пішов… Серце щемить, коли чуєш, з якою вдячністю жінка про це розповідає.

Анна Денисівна показує світлини колись великої родини, а нині вона живе у майже розваленій хаті сама. Її будинок потребує ремонту – стеля осипається, стіни хитаються. Все це через війну. «Щоночі гупають, а моя хата розсипається. Ось до весни назбираю грошей та зроблю ремонт. І ці кошти, якими ви допомогли, також підуть на ремонт» – каже Анна Денисівна.

Хтось на ці кошти відремонтує пошкоджену від війни хату, а хтось планує купити дров та брекетів. І таких переважна більшість. Родина Валентини та Павла Кариди кажуть, що готові економити на їжі, але в жодному разі не на теплі, бо обоє мерзляки. Вже придбали 3 м.куб. дров і цього, за прогнозами оптимістичного пана Павла має вистачити на зиму. Проте пані Валентина поправляє чоловіка та каже, що до січня цих дров не стане. Але родина має деякі запаси з тогорічної зими, тож холоди переживуть.

Сергій, який водив нас селищем та знайомив з людьми, показав нам й свою хату. У кімнаті на ліжку лежала хвора мати – в неї цукровий діабет і вона майже не бачить. На столі лежить Біблія, але Олена Вікторівна не може її читати, тож Сергій вмикає для неї аудіокнижку. У кімнаті не холодно, бо чоловік вже встиг придбати дров. На прощання пані Олена розплакалась. «Це в неї буває. Зараз заспокоїться» – каже Сергій. Але ж як непросто заспокоїтись, коли людина відчуває свою немічність, неспроможність,
безсилля.

Те ж саме можна сказати й про 16-ти річного Руслана. Хлопчик від народження має інвалідність. Всі отримані кошти його мама Алла збирається витратити на ліки та памперси. Живуть на його пенсію, чоловік Алли їздить підробляти до Маріуполя. Анна, мати жінки, з якою живуть, купить на свої гроші картоплі, тож буде що їсти.

Всі ці люди мають приблизно один матеріальних рівень, всі потребують тепла – фізичного та душевного. Такі поїздки та знайомства руйнують наш внутрішній егоїзм та невдячність, дають можливість цінувати все те, що маємо. Особливо, коли розумієш, що хтось цієї ночі засинав під звуки війни. Затишна квартира, їжа у холодильнику, теплий одяг, спокійний сон, близькі поряд – ми маємо більше, аніж думаємо. Цінуймо!

Якщо ви бажаєте разом з нами допомагати мешканцям прифронтових містечок та селищ, ви можете перерахувати пожертви через наш сайт або зателефонуйте за номером 0800-50-77-50.