Навіть стійкі духом люди – а Олена з прифронтового Слов’янська з таких – можуть опинитися перед страхом і неможливістю приймати рішення.

Що допомагає почати мислити під час військової паніки, як не втратити з уваги головний орієнтир – залишитися живим? Про це ми поговорили з Оленою, з якою познайомились на Хмельниччині під час роздачі продуктових наборів переселенцям.

Коли почалася велика війна 23 лютого 2022 року, ми дуже злякалися, але зовсім не хотіли залишати рідну домівку. Наш Слов’янськ, де ми всі народилися, вже пережив російське вторгнення у квітні 2014 року, а ЗСУ вже в липні 2014-го його звільнили. Ми й подумали, може обійдеться і цього разу. Але ні… Не обійшлося... Цього разу було все набагато небезпечніше і страшніше, містом прилітали справжнісінькі величезні ракети. Безліч загиблих дітей та дорослих. Загалом зруйновано близько 400 будинків у нашому маленькому Слов’янську. А коли почали бомбити вже по центру міста, ми прийняли рішення виїжджати.

Знаєте, стоїш у дворі і дивишся просто одну хвилину на місто: ліворуч вибухає, праворуч горить, по центру залпові черги. Один суцільний жах і ніякого нормального життя. Вся сила і стійкість спочатку випаровується під гнітом страху, а потім спрацьовує материнський інстинкт і ти починаєш мислити логічно і вмовляти себе виїхати.

У результаті ми не витримали та евакуювалися зі старою мамою та малолітнім сином до Житомира 7 червня. Оселилися до гуртожитку, але вже через два тижні нас попросили з’їхати. Сказали, мовляв, куди хочете туди і виїжджайте. Я в паніці почала дзвонити всім знайомим, просити допомоги, раптом вони знають, де можна надійно оселитися. Мені сказали, що у Лошківцях є дуже добрі керівники громади, які надали будинок дитячого садка виключно для проживання біженцям. 

Я найняла таксі “Бла-бла-кар” у додатку, бо з 77-річною маломобільною мамою я не могла більше пересуватися громадським транспортом і нас доставили прямо сюди.

Що мене тут вразило, то ця кількість земляків зі Слов’янська, Краматорська, Дружківки. А що “звалило наповал”, то це продуктова допомога. Ви знаєте, я зовсім не розраховувала, що нам щомісяця видаватиме настільки щедру продуктову підтримку. Завдяки вашим крупам, олії консервам, ми можемо повноцінно харчуватися, а у святкові дні можемо заощадити і купити якусь смакоту, яку Богдан попросить. Це взагалі розкіш на тлі інших переселенців. Я дуже рада, що нас тут прихистили, обігріли та нагодували.

Я мрію лише про той заповітний день, коли закінчиться війна, ми всі повернемося у свої ліжка, їстимемо зі своїх тарілок і син повернеться до своєї школи. До війни була епідемія коронавірусу і діти вчилися онлайн у ноутбуці, а потім почалася війна і в Слов’янську вчитися онлайн було неможливо. Самі розумієте, тільки сів за навчання, починаються бомбардування, схоплюєшся, одягаєшся, біжиш у підвал, сидиш там по пів дня. Ось так і бігаєш із дитиною. Яке там навчання. Мріємо, щоб не розбомбили нашу прекрасну школу, щоб дитині повернулося шкільне дитинство, щоб усі були живі, і все було як і раніше. А вам величезне дякую, що не забуваєте нас у такі морально важкі часи. Ви нас годуєте, а ми не голодуємо. Ви дбаєте про нас, то нехай і про вас хтось подбає!” – щиро дякувала Олена Василівна.

Щоб зберегти і примножити збережене, а саме врятовані життя людей, цілі переміщені сім’ї, нам усім ще доведеться докласти багато зусиль. Потрібна буде не лише матеріальна допомога, а й духовна, консультативна, психологічна. Все це можуть дати переселенцям безліч інших напрямків, а конкретно ми можемо допомогти не голодувати і вижити в цей важливий відновлювальний період.

Саме ви можете допомогти гривнею або доларом з ацим посиланням, щоб можливостей для допомоги стало ще більше:

https://helpua.org/ua/home-1/

текст і фото – Анна Чабан, CBN-Еммануїл