У лютому 2022 року війна прийшла в життя Марини.

Спочатку жінка була поранена, потім втратила квартиру, одразу після цього – загинув чоловік, а потім зникло бажання жити. Траур, вiдмова вiд реальностi, життя “в тумані”. 

А після цього  Бог з’явився в її житті, а разом з Ним і “світло в кінці тунелю”. 

Ми, команда Асоціації милосердя “Еммануїл”, продовжуємо відвідувати нужденних та забезпечуємо безкоштовними продуктами понад 50 000 переселенців, які живуть на Західній Україні,. 

Під час одного з таких візитів ми і зустріли Марину Водопьянову, трагедія та стійкість якої вражає. Благодійний фонд «Місія Християнина», в якому Марина живе з двома дітьми – це триповерхова будівля, колишній будинок сімейного типу, в якому зараз живуть біженці з Попасної, Вугледара, Маріуполя, Слов’янська. Це не можна назвати депресивним гуртожитком, навпаки, українці живуть тут як одна доброзичлива родина, не мають конфліктних розбіжностей, зате мають чіткий графік і посилену соціальну відповідальність один до одного. 

У кожної родини є своя квартирка, а у маленьких сімей є затишна кімната. Коли ми заїжджаємо на машині, завантаженій продуктами харчування та предметами гігієни, нас зустрічають усміхнені підлітки та молодь, і я не встигаю вийти з машини, як вантажний відсік майже порожній. Хлопці, як бджоли у вулику, здійснюють вивантаження і кладуть їжу у невелику комірку, де продукти та побутові предмети окремо зберігаються. 

16-річний Максим, як пізніше стає відомо, син Марини – один з найактивніших помічників, якого не потрібно навчати, як і що робити. Видно, що він трохи сумніший за інших хлопців, однак, звичайно, на перший погляд неможливо визначити, які страшні трагедії такому молодому юнаку вдалося пережити. 

Після того, як всі продукти акуратно розміщені у сховищі, мене запрошують до будинку. По чистих сходах ми піднімаємось на 2-й поверх, я заходжу і бачу великий стіл, щедро уставлений стравами. А перед столом наша Марина та кілька дівчат з Маріуполя. Саме вони приготували картопляне пюре, м’ясо, салати та каву, щоб пообідати зі мною, а не їсти поодинці. Я дякую їм за таке довге очікування і розумію, що вони відмовилися від обіду, щоб просто почекати мене і запросити до столу. Знову моє серце щемить від доброти та гостинності українців. Я повинна бути здивованою, але давно мене не дивують виховання та вдячні серця жителів Східної України. 

Після ситної їжі ми з Мариною слідуємо до кутового дивану, розташого у загальній  вітальні. Дівчина сидить на краю дивану, я вмикаю диктофон і ми починаємо нашу подорож у її “чертоги” важких спогадів і моїх мурашок по тілу. 

“Скажи мені своє ім’я та з якого ти міста” 

“Я Марина і з 5 років я жила Вугледарі на Донеччині”, – стримано відповідає Марина. 

“О, затишне місто, ми працювали в ньому”, – перебиваю я. 

“Але воно вже не затишне, – Марина перебиває з тугою, – мій чоловік там загинув …”

Тон нашої розмови різко змінюється на самому початку інтерв’ю, після чого Марина продовжує свій монолог, який, я впевнена, послужить прикладом для багатьох людей.

Ми, дві жінки, сидимо в будинку, розташованому на невеликому шматочку України, де, на щастя, не літають ракети, дивимось в очі одна одній і Марина розповідає про найкращі та найгірші періоди свого 39-річного життя. Парадокс полягає в тому, що і найкращі, і найгірші сторінки цієї історії пов’язані лише з однією людиною – її покійним чоловіком Артуром. 

«Я народилася і виховувалася, і навіть вперше безуспішно вийшла заміж, не для того, щоб відчувати себе жінкою. Все своє життя, перед зустріччю з Артуром я сама вирішувала усі проблеми і несла, іноді надмірну, для жінки, ношу. Однак лише у другому шлюбі, зустрівши Артура, я відчула себе пташкою, яка перетнула весь тернистий світ, і зустріла єдину людину, яка знає, де саме моє гніздо. 

Він – шахтар, у якого три роки залишилось до виходу на пенсію. Однак після 2014 року шахтарям Донецького регіону перестали вчасно виплачувати зарплату, у зв’язку з цим він залишив роботу та пішов добровольцем захищати Донецьку землю від окупантів. 

24 лютого 2022 року розділило наше життя  на до і після. Ми чекали на весну, до якої залишилось 4 дні, і роздільна смуга принесла в перший день масштабної війни багато  загиблих в Вугледарі, масове знищення житлових будинків, моторошні звуки сирен та страх за життя наших двох дітей. 

Я категорично відмовилася виїжджати і залишати свого чоловіка, який служив поблизу Вугледара, але Артур наполегливо рекомендував евакуюватись. Я пристосувалася до життя в воєнному Вугледарі, тому що нам одразу дали надійне бомбосховище, колишній афганський клуб, який знаходився в підвалі. Я жила у ньому з дітьми та кількома іншими сім’ями. Ми добували воду з калюж та снігу, кип’ятили її на вогні, фільтрували через вату, яку потім промивали, сушили у випадку, якщо комусь потрібна буде вата при пораненні. А готувати їжу я бігала до нашої квартири. Одного разу я піднялася з бомбосховища, щоб приготувати суп. 

Біжу назад – в одній руці суп гарячий, в іншій кипяток для чаю. Раптом приліт і вибух ракети. Цей суп розливається від вибухової  хвилі і я падаю. Рани болять. Я вся брудна, в крові, в гарячому супі, ледь встаю і розумію, що дивом вижила. Під час вибуху я пережила панічну атаку. Бігти до цього клубу  лише 10 хвилин, але я чомусь бігла так довго, що здавалося, що я не зможу ніколи туди потрапити. Момент між вибухом і моїм прибуттям до дітей тривав вічність. Але, після цієї страшної миті я більше ніколи не виходила на вулицю. Мені було дуже страшно, бо я зрозуміла: мій чоловік служить, я одна, у нас двоє дітей. Якщо зі мною щось трапиться, хто буде любити наших дітей? 

Як тільки Артур дізнався про те, що сталося, 18 квітня він околицями дійшов до міста. Він почав просити виїхати з міста, бо в Павлівці, що знаходиться позаду Вугледара, вже були російські війська, включаючи кадировців, відомих як карателей дружин та дітей українських військових. Ми з дітьми були в притулку у бомбосховищі, Артур побіг додому, щоб зібрати речі. У той момент, коли він кинув дитячий одяг в сумку, в нашу квартиру влетіла ракета. Його врятував той факт, що в той момент він опинився в задній частині спальні за шафою.

Існує концепція “трикутника життя” – це коли стеля обвалюється в будь-якій квартирі, є потужні опори, такі як шафа або високий диван і півметра, біля якого утворюється відомий на війні “трикутник життя”. Це те, що врятувало йому життя. Він вибрався і кинувся до бомбосховища з жахливою звісткою про те, що у нас більше немає будинку, і з мішком, в якому були ретельно зібрані дитячі речі та розпарені шкарпетки, які йому вдалося врятувати після краху. Я написала від руки молитву «Отче наш» на папері і вручила Артуру, перед прощанням сказавши: «Будь ласка, молись на фронті» 

19 квітня я вже евакуювалася зі своїми дітьми на машині, яку знайшов мій чоловік. Коли ми їхали, навколо нас розривалися снаряди, машина була посічена осколками, ми їхали, притискаючись донизу, і так до самого Курахово. Зважаючи на те, що до цього я довго не виходила з бомбосховища, у мене був жахливий стрес. Я не пам’ятаю, куди ми їхали, до кого і що нас там чекало. Все було як в тумані  і сльози текли без зупинки. 

Таким чином, ми з дітьми приїхали в Запоріжжя, в реабілітаційний центр для чоловіків, де віруючі нас тепло зустріли, забезпечили приміщення та гарячі страви, які вони готували саме для нас. Через 2 дні я пішла на покаяння. Ніхто мене не просив  і не благав, я сама шукала Бога і зрозуміла, що це потрібно і крапка. 

Коли ракети частіше почали летіти до Запоріжжя, мій колишній начальник зателефонував мені і запропонував переїхати до Галича на Івано-Франківщині, щоб продовжувати працювати зі статистикою в гуманітарній галузі, як я і працювала в Вугледарі. Так, моя зарплата трохи зменшилася, але відмовитись від роботи було нерозумно, тому я негайно переїхала до центру проживання біженців на Галичині. Саме тут я нарешті побачила яскравість сонця, вдихнула повні груди повітря, зраділа мирному небу і стала більш-менш міцно на ноги. Але, моє щастя тривало недовго. Всі ми пам’ятаємо добру новину, що 30 червня Павлівка була звільнена. 

Але, для деокупації є причина і певні передумови, для когось не завжди добрі. Рано вранці 7 травня, за звичаєм, ми розмовляли з моїм чоловіком по телефону, як завжди, він піклувався про мене і дізнавався, як справи у дітей. 8 травня ЗСУ розпочали наступ на Павлівку, того ж дня, як згодом стало відомо, мій Артур трагічно загинув. Спочатку коханий зник безвісти і довго не виходив зв’язок. Земля йшла з-під ніг від страшної невідомості. Але, одного дня задзвонив телефон. Я сподівалася, що це Артур дзвонить. 

Але, дзвонили запросити мене на ідентифікацію тіла. Я не пам’ятаю, як я поводилася, як плакала, що кричала, пам’ятаю, що зі мною були вірні сусіди, які молилися і допомогали мені пережити горе. Я поїхала на ідентифікацію. Тіло вже розкладалося. Він був невпізнанним. Я визначила свого чоловіка за рукописною молитвою «Отче наш», яку я поклала у його руку в наші останні моменти разом. Я вірю, що він на небі. Зрештою, він тримав молитву, а це означає, що він її використовував. 

Його поховали 3 червня в Дніпрі разом з іншими загиблими солдатами. На похоронах було багато людей. Але лише мені одній було дано нести прапор України, бо лише у нас є маленька 7-річна дитина. Я не могла його обійняти. Труна була закрита. Я обійняла труну і плакала.  Якщо є пекло, то це воно. Так. Це і є пекло.

Щоб кинути землю в могилу, першу покликали мене, а потім його матір. Я кинула першу землю, стримуючи себе,  на другу жменю – я розплакалася, поклала третю землю в його могилу – і знепритомніла. Вже останню частину похорон я була без свідомості. 

З 32 осіб складалася його військова команда. Під час наступу на Павлівку 30 людей загинули. Я втратила не тільки свого чоловіка, але й усіх друзів родини, які нас підтримували, які по черзі приносили їжу в підвал. Я не могла усвідомити, що всі, хто мені дорогий, всі найдобріші, всі найбезпечніші і всі найнадійніші люди в моєму житті. Всі вони мертві. 

3 червня, в день похорону, я одразу сіла в поїзд і поїхала до дітей у наш тимчасовий будинок у Галичі. Я мала ще сказати дітям, що вони більше не мають тата. Молодший Вадим, був дуже прив’язаний до тата. Він сильно важко переживав вдома вибухи. З кожним обстрілом він блював. А тут  на Галичині стрес тривав. Маленька дитина повинна була ще дізнатися і усвідомити, що найдорожча людина померла. Відтепер ми не вчимося ніде в режимі офлайн. Тільки дистанційно. З будь-яким шумом або повітряною тривогою у сина з’являється блювота. І тільки я можу з нею впоратися.

І лише 2 тижні тому я дізналася, як саме помер мій чоловік. Незнайомий хлопець зателефонував мені і сказав, що під час найсильніших обстрілів Артур прикрив його собою, знаючи, що він помре. Саме так вижила одна з двох людей. Я практично божеволію, розуміючи, що це все відбувається з нами. 

Але ні, я ж досі не втратила розуму саме завдяки всім євангельським християнам, які оточують мене в нашому домі. Коли я відчуваю нудоту від трагедії, коли земля пливе під моїми ногами, я можу прийти сюди абсолютно до будь-якої людини, ми вчимо Біблію, читаємо молитви, і мені стає набагато легше. Є богослужіння і недільні зустрічі, під час яких я колись підійшла до пастора і сказала, що хочу прийняти Святе водне хрещення. Сам Бог привів мене до цього, бо Він сильний і Він піклується про мене. Після розмови я пройшла навчання для хрещених і 7 вересня я прийняла Повне водне хрещення, яке було початком нового життя для мене та моїх дітей. З цього моменту я твердо знаю: Артур знаходиться на небі, а це означає, що ми побачимось знову …”

Ми, команда Ассоціації милосердя “Еммануїл”, щодня працюємо над тим, щоб у таких пунктах біженців був хліб, їжа і дбаємо, щоб люди не голодували. 

У цьому світі, де стільки несправедливості, горя та смерті, нам всім не вистачає такого притулку, де тебе обіймуть, заспокоють і зроблять твій шлях трохи легшим. Єдине чого хочеться зараз, це просто любити і допомагати так, що це дозволить будь-якій людині в траурі свідомо і самостійно укласти завіт з Богом, отримати надію, знайти тверду опору і продовжити жити.

Саме завдяки партнерам «Операції Благословення» такі притулки мають гарячу їжу та різноманітний раціон. Дякуємо!

Якщо ви приєднаєтесь до проекту, допомагати людям стане легше.

Допомогти можна за посиланням https://helpua.org/ua/home-1/

Анна Чабан, CBN-Еммануїл