Як знайти в собі сили жити далі, коли життя цілої сім’ї руйнується через жорстоку війну.
Як вирушати в подальший життєвий шлях, коли немає бажання прокидатися вранці.
Як мати надію на майбутнє, коли з кожним днем все більше неясності, а питань більше, ніж відповідей.
Найскладніше в цей період – не втратити в собі сили, дивлячись на те, як на твоїх очах руйнуються всі плани та мрії.
24 лютого 2022 року розмірене життя Світлани Бондаренко з окупованого Лисичанська перетворилося на низку очікування, що “завтра настане мир”. Однак після 15 місяців війни, мир так і не настав. Вона з трьома з дітьми стала бездомною, чоловік поїхав до Лисичанська за батьками, але так і не зміг виїхати і щодня Світлана чекає, що колись її життя повернеться на колишні свої шляхи. Чекає… І нічого не може вдіяти, щоб приблизити цей момент. Адже війна – це те, на що вона не може вплинути.
“У нас із чоловіком троє дітей: 6-річний Діма, 13-річний Влад та 20-річна донечка – студентка. Діти пережили колосальний стрес, коли наш рідний Лисичанськ почали обстрілювати ракетами. Цілий місяць ми просиділи в підвалах, сподіваючись, що ось-ось настане мир. Діти плакали, регулярні нервові зриви та постійний страх. Нам було важко їхати з рідного будинку, збудованого власними руками. Але, залишатися було небезпечніше. Виїжджаючи, нас втішала одна думка, “два тижні, все закінчиться і ми повернемося додому”.
Ми їхали в невизначеність, але коли приїхали до Львова, тут дуже подбали про мене з дітьми. Мій троюрідний брат, з яким ми ніколи не бачилися і не спілкувалися, знайшов зв’язок зі мною і запросив нас до себе. З того часу ми живемо в нього. Потім нас запросили до церкви “Христа Спасителя”, в якій служать волонтери від “Операції благословення”. Ми йшли і не знали куди йдемо, проте тут від щирого серця нас прийняли і нагородили безкоштовними подарунками, їжею, цукерками.
Напевно, це так примітивно, дякувати за просту їжу та цукерки. Але знаєте, я теж рік тому не могла і подумати, що ми настільки потребуватимемо. Я працювала в школі логопедом, у нас із чоловіком були стабільні заробітки, плани на майбутнє та діти, яким треба було щось залишити. Ми непогано заробляли, але відверто кажучи, часто відмовляли собі у літніх відпустках, не їздили на моря, і все заради того, щоби якісно облаштувати будинок. Потрібно було відкладати. Щоб за душею щось було. Троє дітей таки.
Не приховуватиму, мені дуже важко самій у переселенні. Чоловік поїхав забирати старих батьків, місто стало в оточенні окупантів і досі він так і не зміг виїхати. Війна нас роз’єднала. Без роботи мені дуже важко, адже дітей треба і нагодувати, і одягнути, і взути, і вчити. Чого тільки варта освіта старшої дочки у магістратурі. Тільки в новинах написано, що дітям з окупованих територій освіта безкоштовна. А за фактом – треба платити. А зараз через війну немає дома, чоловік в окупації, немає роботи, залишається тільки надія на цей невеликий осередок наших земляків, де хоча б є з ким поговорити і де нам безоплатно дають продукти.
Про що я мрію? Я зараз заплачу. Ось зараз цвітуть дерева – вишні. Нестерпно проходити. Ось цей запах… Це розпач та сльози. Я знаю, що у мене там сад у дома цвіте без мене. Садок вишневий біля хати. А хати немає… Я не вірю, я не розумію, що відбувається. Ось скільки часу пройшло. А я, як уві сні. А зранку прокидатися не хочеться. Вночі ти провалюєшся у сон. Встаєш. І думаєш Боже, ну знову. А що буде далі?
Молодшому Дмитрику подобається сюди до дитячого клубу ходити. Він чекає і запитує “Мама, а сьогодні який день тижня?” Тут мене розуміють, тут можна душу свою вилити. Тут моя єдина підтримка, я не знаю ким би я була зараз, якщо не було цієї церкви та спілкування. Цукерки, які ви привезли – це дуже важливо для дітей. І за свято дякую. Але цукерки ми не можемо дозволити собі купити. А ви даруєте дітям радість безкоштовно. Дякую, що не залишаєте нас наодинці з безліччю військових негараздів, з якими поодинці ну точно не впоратися! – з ріками сліз на обличчі дякувала нам Світлана.
15 000 дітей, які втратили будинок та опору, отримали заповітні солодкі подарунки та почули Біблійну історію надії. Це стало можливим завдяки нашим постійним партнерам “Операції благословення”, які як ніхто є найстабільнішим, найпостійнішим та найвірнішим партнером для українців.
Наші підопічні досі потребують допомоги. Приєднуйтесь і ви, щоб допомогти знедоленим отримати надію.
Щоб пожертвувати– перейдіть за посиланням:
Анна Чабан, CBN-Еммануїл, Україна