З першим масовим ракетним вогнем по Донецькому регіону, Києву, Харкову та іншим містам, спочатку люди оніміли від страху.

Коли бачили смерть українців, відчайдушно намагалися захистити себе та коханих. Евакуювалися, “куди дивляться очі”, намагалися влаштуватися в новому та чужому середовищі та проходили через 5 психологічних етапів прийняття неминучого. Заперечення, гнів, торг, депресія, прийняття. 

Коли ви усвідомлюєте, що все, що було неймовірно важливим, тепер під загрозою, приходить заперечення. Незгода з тим, що у вас було відібрано, намагання повернутися додому, горе за загиблими та втраченою частиною життя. Потім приходить гнів до обставин і до тих хто винен у них. Потім торг. Ви переконуєте себе змиритися з новим та чужим середовищем. Порівнюєте з тими, кому в сотні разів важче. Ви змирилися з втратами, заради того, щоб бути в безпеці, і це найважливіше. 

Після цього настає стадія депресії. Хтось її швидко проходить, а, у особливо чутливої людини, цей етап затягується надовго. 

І останній, найважливіший етап – це прийняття. Прийняття неминучості. Прийняття війни як невід’ємної частини сучасної реальності, прийняття статусу вічного біженця з тінню незнайомця повсюди. Зрештою, дома вже немає. Є лише втеча в пошуках безпеки для дітей, є повне нерозуміння  “що ж завтра?”. 

Але, головне у всьому цьому – це серцебиття, дихання та життя. Це головне, на чому слід зосередитись у темряві. І чим швидше прийде останній етап – прийняття, тим швидше людина зможе повернутися до життя, бути корисним для себе, сім’ї та суспільства. 

Любива Світлана, біженка з Харкова, що межує з росією, судячи з її стану на нашій зустрічі, все ще не може перейти від депресії до прийняття, оскільки до її міста щодня прилітають від 10 ракет. Місто, в якому залишилися чоловік та її улюблені коти. Зрештою, просто неможливо прийняти кричущу жорстокість війни, і це чітко спостерігається серед тих біженців, в регіонах яких, відбуваються жорстокі бойові дії. 

Ми зустріли жінку за масовою роздачею продуктових наборів від «Еммануїл» в християнській церкві Самбора, Львівської області. Вона сиділа зі своєю подругою  після того, як закінчилася недільна служба. 

Одинокі жінки на лавці, і двоє гірко плакали, їх очі опухли від сліз, а погляд висловлював повну безпорадність та горе. Я обережно сіла біля них, щоб втішити, і коли ми познайомились, я також розповіла про свій біль та жах через щоденні обстріли мого міста. Горе об’єднує, і саме це зараз стає мостом до співчуття, дружби та стосунків. Виявилося, що їх  сльози були викликані тим, що сьогодні росія вкотре здійснила масовий ракетний удар по центру Харкова, в якому загинуло багато людей.

«Мій улюблений чоловік відмовився евакуюватися з нашого будинку. Він не полишає спроби вступити в територіальну оборону, щоб стати на захисті нашого міста, але йому відмовляють через стан здоров’я. Разом з ним у нашому домі залишилися коти, які є членами нашої родини. Це не чистокровні коти, а вуличні бездомні, яких я колись забрала з морозу та подарувала їм родину.

Коли наше місто почали бомбардувати, я не дуже намагалася евакуюватись. Я сама не хотіла їхати, внутрішній діалог не зупинявся: «Для чого? Чому ми повинні залишати свій дім?” Але, страх перед бомбардуванням паралізував мене, я розуміла, що мені потрібно їхати, але я не могла наважитись.

Моя донька дуже хвилювалася за мене, тому я вирішила таки евакуюватися заради неї. І лише в дорозі, коли я побачила, наскільки люди розбиті, я зрозуміла, що наше завдання – це не лише врятувати дітей від війни та смерті, але й врятуватись самим. 

Загублені родичі та друзі. Стогін та муки їх рідних. Коли я бачила це в дорозі, саме тоді мені стало зрозуміло, що ми повинні вижити заради наших дітей. Моя донька в евакуації за кордоном, а я залишилася в Західній Україні. І тоді я відчула невластиві для мене, нові почуття. 

Коли я бачила в стрічці новин скільки невинних українців гинуть, я почала відчувати сильну ненависть. Якби була моя воля, я б стратила диктатора та вбивцю невинних людей своїми руками. Нестерпно бачити, як путін руйнує те, що ми будували роками, як він топче найцінніше – людське життя. Війна забрала будинок та розділила нас з коханими. Але, я живу надією на краще майбутнє. Головне для мене, щоб кровопролиття скінчилося. 

Коли війна закінчиться, я повернусь додому до Харкова, і перше, що зроблю, обійму свого чоловіка, котів та всіх виживших сусідів. Тоді, я почну наводити лад у своїй квартирі та піду до могилки до батьків. Ось чому я вирішила вижити будь-якою ціною.

Я вдячна Євангельській церкві Самбіра та Асоціації “Еммануїл” за те, що допомагаєте! Дякую за стабільну підтримку продуктовими наборами, які буквально допомагають нам виживати. Всі заощадження були витрачені на те, щоб приїхати сюди, щоб відправити родичів в безпечне місце, на одяг та взуття. Роботи немає, а як жити? 

Українська держава виплачує невеликі фінансові компенсації для біженців, а Асоціація “Еммануїл” регулярно підтримує продуктами. Коли я безробітна, це дуже пригнічує і не дає відчуття безпеки, навіть якщо немає ракетних атак. А саме, продукти Асоціації “Еммануїл” та сталість проекту підтримує мене та інших біженців, щоб ми з надією дивились у майбутнє і точно знали, що не помремо від голоду. Дякуємо добрим людям за їжу та надію, яку я знайшла тут в церкві! ”– Світлана дякувала зі сльозами. 

Кожної суботи від 600 до 1000 біженців отримують продуктовий набір від Асоціації “Еммануїл” в Євангельській церкві міста Самбір. Окрім їжі, люди знаходять нових друзів, товаришують, залишаються на чаювання, слухають Євангеліє, каються, моляться та набувають нових сил та віри. Саме завдяки системній підтримці Асоціації “Еммануїл”, цей продовольчий проект  став стабільним, що запобігає голоду серед біженців та забезпечує хороший фундамент у Церкві для духовного зцілення українців. 

Біженці не впораються наодинці. Приєднуйтесь і ви, щоб дати їжу та надію знедоленим.

Підтримати проект допомоги – https://emmanuil.cbn.org/donate/sos_helpua_org

Анна Чабан, CBN-Еммануїл