Будівля євангельської церкви «Воскресіння», яка розташована в Бориславі Львівської області, розташована в спокійному озеленному мікрорайоні.
На відстані за пагорбом можна побачити нескінченні луки та ліси Закарпаття. На перший погляд, не зовсім зрозуміло, чим саме є ця будівля, але, коли ми потрапляємо всередину, стає зрозуміло, що тут життя кипить, організатори активно ремонтують, будують та мають амбітні плани на майбутнє, незважаючи на війну в Україні.
Навпаки, саме російське вторгнення змінило вектор направлення “братів” з цієї церкви і надихнуло зробити ремонт швидше. Незважаючи на не повністю підготовлену будівлю, тут вже знайшли притулок кілька сімей біженців. І зараз сотні кілометрів відокремлюють їх від зруйнованого рідного міста.
73-річна Надія Близнюк – біженка з Житомирської області, яка з першого дня війни зазнала важких ракетних атак. Напередодні війни вже слабка жінка перенесла складну операцію на серці.
“Я не хотіла виходити з дому, будь-які навантаження були мені протипоказані, але коли сусідні села почали горіти, я евакуювався до онучки у Варшаву. Це був найважчий шлях в моєму житті, я задихалася, я думала, що моє серце не витримає та зупиниться.
Я приїхала у Варшаву з труднощами, нас там зустріли, нагодували, ніхто не залишився на вулиці чи голодним. Але, в Польщі було нестерпно багато біженців, вся ця ситуація мене тиснула. Постійні думки: Що далі, чому це трапилось із нами , яку долю матиме онучка та праонук? Як не померти від бомби? Як не померти від зупинки серця? “
Незважаючи на складний шлях, який пройшла жінка, вона все-таки вирішила повернутися “додому”. Так, не прямісінько до рідної хати, лише до рідної землі, до будь-якого українського міста, де ракети не літають. Таким чином, літня Надія разом з дочкою Людмилою та праонуком Микитою оселилася в будівлі тієї самої Євангельської церкви в Бориславі.
Коли ми приїхали до них, жінка сиділа дивилась в вікно і плакала. По її очам було схоже, що той плач не минає вже тижнями, вона виглядала знесилено з червоними очима. Печатка горя була на її обличчі.
Ми принесли фруктові сети та гігієнічні набори. У кімнаті, куди ми зайшли було чотири двоярусні ліжка. У скромному притулку стіни порожні, але є багато дитячих речей. Ми сідаємо, щоб почати спілкування, але жінка починає плакати ще сильніше, ридаючи в істериці:
“Що відбувається на нашій землі? Для чого нам потрібно таке горе?
Я бачила, як російські танки їздили по наших молодих дівчатах лише за те, що вони українки. Рашисти принесли горе і біль на нашу землю. Росіяни щодня проливають річки невинної крові. Ця земля чужа їм, хто дав право домінувати тут!?” – жінка продовжила плакать навзрид.
А її дочка Надія продовжила бесіду: “Я працювала залізничним оператором, і кожен вихідний ми грали в м’яч з сином або ми всі разом ходили до кінотеатру. Ми працювали в будні дні і насолоджувались працею рук у вихідні. А в неділю – до храму. Від чого нас рятувати? Але, 24 лютого наше життя перетворилося на пекло. Я якось навіть не вірила спочатку, що почалася війна. Були такі гучні звуки вибухів, що ступор і страх не дозволяли мислити адекватно. Бородянка та навколишні села почали бомбардувати дуже жорстоко. Наше місто є військовим, і було страшно спостерігати, як танки їдуть, і прямо перед нашими очима перестрілюються. Повітряна тривога і ще раз повітряна тривога. І коли ми евакуювались, то наступного дня Житомир сильно бомбили. Бог врятував нас від смерті.
А потім прийшов панічний страх. Наче вас закрили і світло вимкнено. Зв’язані руки, ноги, рот. І ти нічого не можеш зробити. Ніби приречені на смерть. Відчуваючи, що ти помреш. Це найгірше почуття. Страх за дітей, за близьких, за людей. Загалом – страх за Україну. Ви знаєте, як прислів’я говорять: «Якби тільки залишитися в живих.”
Це як благодать Божа, що ми залишилися живими! Ми вислизнули з повітряних бомбардувань, побродили по Польщі і тепер повернулися в Україну. Власна земля заживляє рани. Ось українці, рідна мова, рідна культура, кухня, звичаї. В рідному оточенні легше відчувати стрес. Зараз ми живемо в таборі біженців, який відкрили євангельські християни.
Ми дуже вдячні Асоціації “Еммануїл” за те, що вони постачають біженцям необхідні харчові продукти, щоб ми могли їсти гарячу їжу тричі на день. Дякуємо, що принесли стільки подарунків, які нам тут насправді потрібні. Знаєте, я католик і вірю! Я твердо вірю в Бога, і я твердо вірю нашому президенту Зеленському! І я молюсь. Я молюсь за кожну чесну людину, яка не дозволила нам залишитися без даху над головою, я молюсь за тих, хто допомагає нам їжею. Я молюсь за нашого президента. Я молюсь за нашу армію. Я молюсь за мужність хлопців, які жертвують своїм життям за нашу перемогу. Я молюсь і знаю! Що все точно буде добре. Бо правда на нашому боці!“
Ще сотня таких церков та організацій, як Євангельська церква Борислава, перебуває під опікою Асоціації “Еммануїл”. Від 40 до 300 людей живуть у кожному з цих ста притулках, які хочуть їсти кожен день. І було б доцільно, якби вони їли не один раз на день.
Ми можемо подбати про тих, хто втратив роботу та дім. Про тих, хто має гідність, але втратив можливість працювати. Про тих, хто вдома мав машини та будинок, а тепер через росіян вони змушені штовхатись в чергах за допомогою та давитися їжею з гуманітарки. Ми не маємо права залишати їх наодинці з бідою!
Підтримати https://helpua.org/ua/home-1/
Анна Чабан, CBN-Еммануїл