У Любов Яківни затишний двір, доброзичливий чоловік та юрба веселих дитсадівських дітей.

Вона працює 40 років завідуючою Красногорівського дитячого садка. Тільки Любов вже ніколи не зможе побігати разом з дітьми, як раніше. У неї – прогресуюче онкозахворювання, яке потребує фінансів на лікування.

Каплун Любов Яківні 71 рік і в своєму пенсійному віці, вона змушена через силу продовжувати ходити на роботу, тільки лише через те, що її нікчемної пенсії 3000 гривень ледь вистачає на продукти, а про покупку дорогих ліків, які реально рятують її від смерті, тим більше, не може бути й мови.

Препарат коштує 5000 гривень, його вистачає на 40 днів.  І щоб добути засоби на його покупку, вона змушена терпіти напади слабкості та болю, і все одно йти на роботу, щоб вижити.

«Як я дізналася, що у мене рак?  Це сталося непомітно, тому що після смерті сина я сильно почала худнути.

 Життя нашого єдиного сина мало піти по найуспішнішому сценарію.  Але, спочатку, прийшла війна, обстріли, укриття в підвалах. Потім його спіткала хвороба…  Потім два інсульти…  І смерть.  Не хочу говорити докладно про це. Це пекло на землі.

 Але після його смерті, моя вага почала сильно йти вниз. А в липні 2019 року я поїхала на обстеження щитовидної залози, де виявили рак. Я відчувала останні місяці різке погіршення здоров’я, але списувала на стрес після похорону сина. Проколола в Красногоровці знеболюючі препарати і далі пішла на роботу – після уколів начебто легше стало.

 Але знала б я тоді, що мене поступово з’їдає рак. З активної 97-кілограмової дами, я перетворилася в 52-кілограмову слабку жінку. Зараз хоч і ледве рухаюся, але роботу кидати не можу.  Інакше біда прийде, якщо зупинити прийом препарату.

 До вересня ще планую працювати.  А там, що Бог дасть.  Якщо дасть ще пожити …

Ось ці продукти, які ви мені привезли – це реальна допомога і саме зараз вона дуже доречно!  Я так рада, що тепер мені не потрібно буде купувати продукти, а значить цю суму я можу відкласти на купівлю «Сораніба».

 Дякую Асоціації «CBN- Еммануїл» за регулярну допомогу!  Пам’ятаю Галина Кучер приїжджала до нас в садок і привозила  дуже хороші подарунки на Різдво дітям!

Нашим дітям на війні ці подарунки дуже важливу роль відігравали!  Ми ж тут кожен постріл через себе пропускаємо! Ця війна вплинула не тільки на мене та мою родину.

 Зростає ціле покоління дітей, які по суті мають гострий дефіцит безпеки, любові та дитинства.  Батьки, через гострі злидні, зайняті пошуком роботи та їжі, а діти залишаються осторонь.  Може хтось інший це не помічав, але нам, педагогам – це дуже видно … »– інтелігентно закінчила свій монолог Любов Яківна.

Мені пора їхати в наступну сім’ю.  Я не вперше прощаюся з тяжко хворими підопічними, завжди знаючи наперед, що це можливо наша остання зустріч. Але я вперше прощаюся з людиною, життя якої згасає на моїх очах, а серце і бажання піклуватися  про дітей – не згасає зовсім.

Мені боляче розлучатися, бо я не вірю, що такі небайдужі і розумні люди, повинні вмирати тільки через те, що у них немає 200$ на ліки. Прогноз не змінити, але життя можна продовжити, щоб цей вогонь у грудях зігрівав ще багатьох.

Я повинна посміхнутися і пообіцяти, що знайду ліки, але я не можу, тому що по-перше – не завжди їх знаходила, а іноді, якщо ми і збирали навіть велику суму грошей – ця сума не завжди допомагала, бо це – рак. Тому у мене в горлі просто ком стоїть.

Незручну сцену розбавляє своєю появою чоловік Любові, який приносить їй з саду букет квітів і поки вона вдихає радісно їх аромат, я вже знаю, кому зателефоную, щоб ці люди шукали гроші на ліки.

«Це фіалки!»  – з насолодою говорить жінка. А я бачу в цьому захоплення, насолоду і лихоманку до життя.  Фіалкову лихоманку.

Я знаю, що коли я піду, боротьба за життя продовжиться в цьому будинку і в цій долі.

Є на світі люди, які вміють знаходити правильні слова і міцно тримати за руку, щоб той, кого катастрофа не мине, не зійшов з розуму.  Є люди, які візьмуть на себе тисячі дрібних і великих справ, щоб сім’я людини, яка майже за межею, була з ним поруч, а не кидалася в пошуках грошей на ліки і  способів полегшити його страждання. 

Робота цих людей безцінна. Але вона неможлива без грошей, її існування повністю залежить від нас. 

Будь ласка, оформіть разове або щомісячне пожертвування на користь нашого проекту.  П’ятдесят, триста, п’ятсот  гривень – скільки вам не складно.  

Сім’ї, яким судилося зустрітися зі смертю, залишати без підтримки не можна. Один на один – це дуже страшно. І не чесно.

Дякую.

Матеріал – Анна Чабан