Коли Вікторія дізналась про програму, у рамках якої роздаватимуть насіння, дуже зраділа. Жінка записалась у чергу та отримала свій чи не найбільший подарунок!

Семирічна Карина, п’ятирічна Кіра та чотирьохрічна Женя наразі проживають у своєї тітки Надії, яка піклується про малечу. За документами вона не має до них жодного відношення, але у їхніх жилах тече одна кров. Мати дівчаток не піклується про них. Ці троє могли блукати вулицями прифронтового міста о п’ятій ранку, чекаючи на маму, поки та розважалась з друзями. Діти швидко подорослішали – не посміхаються та не радіють життю.

Їсти бігали до тітки або бабусі, лише коли мати не бачила, бо та забороняла спілкуватись їм між собою. Надія вже більше року звертається до органів влади щодо цієї ситуації. Жінка хоче отримати право на опікунство. Окрім трьох племінниць, Надія має сина Дмитра. Хлопець студент місцевого училища. Разом з ними проживає також прабабуся Лідія. Родина має три городи, де щоліта працює, аби у холодну зиму було чим годувати дітей та стареньку бабусю.

Катерині Іванівні 94 роки, але за документами вона доросліша на декілька років. В тринадцать її забрали від батьків, з якими вона жила в Курській області в Росії та привезли працювати на шахту «Южная».

«Везли нас в вагонах для худоби. Це була зима. Холод. Їсти було нічого. Дорога зайняла кілька тижнів. Навколо мене вмирали люди. Конвой на станціях їх викидав, як сміття. Вони нічого не робили для того, щоб нам було тепліше. Тільки одного разу дали буханець хліба. Один на десятерих … І ми приїхали на ст.Магдаліновка, це в десяти кілометрах від шахти. І ми йшли пішки. Мене поселили жити в багату сім’ю. Після того, як відпрацюю зміну, я повинна була допомагати цій сім’ї по господарству, а господарство у них була велике.

Я виконувала свою роботу старанно. Пройшов перший місяць, і в свої тринадцять років, я отримала свою першу заробітну плату. Купила на неї мішок хліба. Приїжджала до нас машина вантажна і продавала хліб. Я думала, що якщо у мене буде багато хліба-я буду багатою. Принесла мішок додому. Хазяйка, у якій я жила, побачила мою покупку. Посадила мене поряд. І пояснила, що так багато хліба не варто купувати. Він засохне, і на місяць мені його не вистачить. Ми засушили мій хліб. І потім годували їм господарство»- згадує бабуся Катя.

Вона знає ціну їжі. І ціну життю теж. Живе вона в декількох десятках метрів від блок-поста, за яким вже починається територія війни. В її двір 5 разів прилітали снаряди. Але Бог береже її. Незважаючи на вік, вона все одно щороку садить город і тільки з нього харчується. Її гіркий досвід голодування в дитинстві, навчив її думати про їжу заздалегідь. Насіння, які отримала бабуся, стануть їй хорошою допомогою, тому що пенсія у неї маленька.